Джерело: zaxid.net
Яскравий і непересічний львівський поет періоду міжвоєння Богдан-Ігор Антонич помер молодим, та встиг залишили помітний слід у літературі модернізму. Радянська влада заборонила його творчість, як і все українське і талановите. Однак завдяки зусиллям української інтелігенції памʼять про Антонича поступово почали відроджувати, а 2009 року, до сторіччя поета, відкрили музей у селі Бортятин на Яворівщині, де жили його батьки.
Обласний департамент туризму та Львівський музей історії релігії, до якого належить оновлений у 2022 році музей Антонича, організували престур, щоб показати його поетичну і лемківську спадщину. Там ми дізнаємося, чим захоплювався в дитинстві Богдан, як вчився, де вивчив українську, чому сімʼя переїхала на Львівщину та що корисного зробив для села його батько. Розповідаємо цікаві факти про життя і творчість Богдана-Ігоря Антонича.
Лемківщина. Справжнє імʼя і прізвище
Родина поета походить з Лемківщини. Батько Василь – зі села Чертеж, мама Ольга Волошинович – з давнього лемківського священничого роду села Липовець. Справжнє прізвище батька – Кот. Напередодні висвячення на священника він змінив його на Антонич.
«Його батько був Антоній і, думаю, тому він собі взяв таке прізвище. Чому він змінив його – достеменно ми не знаємо, є різні варіанти. Казали, що не пасує отцеві бути котом, але з того ж села Чертеж походило кілька священників з прізвищем Кот. Мабуть, не через те. Але в родині побутувала така думка, що важка доля Антоничів, очевидно, була через зміну прізвища», – розповідає завідувачка музею-садиби родини Антоничів у Бортятині Ольга Дядинчук.
Отець Антонич отримав парафію в селі Новиця у лемківських Бескидах, «в горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу». Там і народився поет, його охрестили Богданом в церкві Святої Параскевії. «Імʼя Ігор він собі вже взяв пізніше, це був його псевдонім у зрілому віці. Йому дуже імпонувало це імʼя, очевидно, йому подобалися давньоруські князі. У нього навіть є вірш “Князь” зі словами “І юнака вітає день окриленим найменням: Ігор”».
1928 року Богдан Антонич закінчив Сяноцьку гімназію – єдиний навчальний заклад на Лемківщині, де викладали українську. Одним з найулюбленіших вчителів був Лев Ґец (львівський графік і живописець, січовий стрілець, вояк УГА), який вчив його малювання, а потім й української мови.
«Коли Антонич вчився в Сяноцькій гімназії, він грав на скрипці. Він казав, що “люди хворіють кором, а я перехворів кором музичним”. І навіть є спогади, що він створив гімн гімназії саме на скрипці. Але все ж таки поетична творчість перемогла. Хоча, напевно, якби він займався музикою, він би був не менш талановитим музикантом. Тому що його поезію так і хочеться класти на ноти, вона дуже мелодійна», – зазначає Ольга Дядинчук.
Кожна дитина є особливою, і «Оптіма» це розуміє. Дистанційна школа забезпечує індивідуальний підхід до кожного учня, враховуючи особистий темп і бажаний спосіб навчання. Завдяки досвідченим педагогам та інноваційним технологіям діти отримують якісні знання, які залишаються з ними на все життя. «Оптіма» – надійний партнер у підготовці до успішного майбутнього!
Нова церква, школа і магазин у Бортятині
Режим Пілсудського засудив дядька Антонича Олександра Волошиновича до смертної кари за те, що він домагався обʼєднання лемків у межах Польщі і Чехословаччини. З того часу всю родину переслідували.
«На той час на Лемківщині був дуже активний москвофільський рух, утиски греко-католицької церкви. Отець дуже часто перебирався з парафії на парафію. В таких умовах він звернувся до ще одного лемка – єпископа Перемиської єпархії Йосафата Коциловського. І, власне, за його протекцією отець Антонич отримав парафію у нашому Бортятині», – продовжує розповідь Ольга Дядинчук.
1928 року отець Василь став парафіяльним священником у Бортятині. «У греко-католицькій церкві була така практика, що священників, які мали організаційні навички, займалися просвітництвом, господарством, відправляли на великі парафії. Василь Кот був таким. Він зініціював будівництво церкви, відкрив магазин і касу взаємодопомоги», – пояснює директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць.
1936 року разом з громадою він побудував церкву Успіння Богородиці на місці старої деревʼяної. Гроші на це передавали навіть емігранти з Америки, проєкт створив знаний львівський архітектор Євген Нагірний.
«Їздили по цеглу до Мостиськ. Першою фірою завжди їхав отець, а далі – парафіяни. Тобто він не просто керував процесом, а сам брав участь. Церкву перебудовували поступово. Спершу розібрали святилище, замінили його мурованим. Розібрану дерев’яну церкву продали в карпатське село», – каже Ольга Дядинчук.
Після будівництва церкви лишилася цегла, яку отець з директором школи, відомим на Яворівщині громадським діячем Олексою Кулиничем, використати на зведення школи. Вона простояла з 1936 до 2016 року. Зараз на її місці нова Бортятинська гімназія. Отець Антонич підтримував фінансово здібних, але бідних дітей. Створив потужний церковний хор.
Єдиний музей Богдана-Ігоря Антонича
Музей Антоничів відкрили у плебанії, де жив священник з родиною. Там зберігається хрест, яким благословляв отець Василь, і літургікон 1866 року, за яким він правив у церкві.
«Його знайшли у старій дзвіниці. Коли нам його приніс отець Михайло, то ми дуже втішилися. Але благословення Папи Римського на усіх сторінках було заклеєне листочком в клітинку. Очевидно, коли прийшов православний священник, не спалив той літургікон, а просто заклеїв благословення і використовував далі як богослужбову книжку», – розповідає завідувачка музею.
Коли отець Василь помер, їмость вигнали з плебанії, а все майно радянська влада викидала на вулицю і палила. Люди забрали частину речей додому, а коли відкрили музей, повернули. Так вціліла частина меблів родини Антоничів. Їхнє дзеркало знайшли в дровітні.
«За рамою цього дзеркала була захована фотографія, де отець Антонич серед семінаристів Львова, це 1906 рік. Очевидно, він передчував оцю долю, яка чекала греко-католицьку церкву, і заховав світлину. Ми так тішилися цій знахідці, аж плакали, як маленькі діти», – каже Ольга Дядинчук.
У колишній плебанії деякий час працювала сільська рада, а потім майже 50 років була початкова школа. А 2009 року, до 100-річчя Богдана-Ігоря Антонича, у колишній плебанії-школі відкрили музей з ініціативи львівської інтелігенції Романа Лубківського і Ігоря Калинця. Музей передали в управління Львівського музею історії релігії. У 2022 році там створили нову експозицію, яку напрацював Орест Скоп.
Оновлена експозиція музею Антонича поділена на тематичні секції. Перша зала присвячена Лемківщині. Там є традиційна лемківська шопка, народний одяг і звучить відома колядка «Народився Бог на санях», автором слів якої є Антонич.
«У таких костюмах ходили лише до церкви, – показує жіночий народний стрій лемків Ольга Дядинчук. – Як робили складки на запасці? Складали її в смужку і запрасовували ці складки щойно з печі гарячим хлібом. Клали його на запаску».
Посередині музею стоїть футуристична скульптура авторства Романа Кикти «Богдан-Ігор Антонич», де поет дивиться у небо і тягнеться руками до зірок. Природа, народні вірування та космос – ці символи часто трапляються у його поезії. Богдан Антонич народився на перехресті двох етнічних культур, які вплинули на його світогляд. Він багато пише про природу і місто, язичництво і християнство, міфологію і філософію:
«Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля».
«Історично ця територія формувалася навколо Судової Вишні, була на шляху між Перемишлем і Львовом. Місцеве населення має свої традиції, звичаї і фольклор. Історія поета Богдана-Ігоря Антонича органічно вклалася в місцевий колорит», – каже Орест Малиць.
Вікна і бруківка зі Львова
Одночасно з переїздом сімʼї на Яворівщину Богдан вступив на філософський факультет Львівського університету. Студентом він проживав на квартирі у тітки Параскевії на вул. Городоцькій, 50. Вікна з тої квартири зараз є в експозиції музею: слугують рамками для фотографій. А балконні двері мініатюрами на тему антоничівської поезії розмалював Роман Опалинський.
Богдан вчився на польській філології, але разом з іншими студентами відвідував гурток україністів, де відшліфовував українську мову. Він виріс у польському середовищі, говорив лемківською говіркою, але поезії писав літературною українською. У цьому гуртку читав перші свої поезії.
Письменниця Ірина Вільде, яка теж відвідувала гурток україністики, згодом зізналася, що спершу вважала Антонича поляком, який залицяється до українок: «Антонич говорив якось дуже дивно по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться приємним до нас, українок. З віршів нагородженої збірки довідуємося, що Антонич – лемко. Може, був це і той сам говір лемківський, що будив у нас недовір’я до нового товариша».
Видання першої збірки «Привітання життя» у 1931 році заспонсорував батько, отець Василь. За збірку «Три перстені» 1934 року Антонич отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів. Третя прижиттєва збірка віршів – «Книга Лева» (1936). У музеї біля неї лежить два шматки львівської бруківки з-під будинку, де жив поет.
У період міжвоєння (1920-30-і роки) Богдан товаришував з львівськими митцями, вони збиралися на «Качиному долі» (вул. Котляревського), читали там поезію. З нареченою Ольгою Олійник вони познайомились в цукерні «Оаза» на вул. Руській. Своїй коханій Богдан-Ігор присвячував вірші. Вони вже почали планувати своє весілля, але Антонич несподівано помер у 27 років після перенесеної операції. Завдяки Ользі твори Антонича видали посмертно – збірки «Зелена Євангелія» та «Ротації» у 1938 році.
Відспівали Богдана у соборі Юра, а поховали – на Янівському кладовищі у Львові. Втім, за роки забуття могила була практично загублена. Завдяки пошукам Ігоря Калинця вдалося встановити місце спочинку Антонича. Зараз там вже стоїть величний памʼятник. Ще один монумент поету встановили у сквері біля цирку, навпроти його квартири.
Антонич пробував також писати драматургію та прозу. Незакінченими творами залишилась новела «Три мандоліни» і автобіографічний роман «На другому березі», де є герой Ігор, а ще – лібрето до опери «Довбуш», яку мав написати композитор Антін Рудницький.
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter