Секретна Курська операція: доля бійців 103-ї бригади залишається невідомою
Заглиблюючись у маловідомі сторінки російсько-української війни, особливу увагу привертає Курська операція Сил оборони України, що розпочалася 6 серпня 2024 року. Ця операція, окутана атмосферою таємничості, мала на меті прорив російського кордону. Українське командування зосередило значні військові сили, а стрімкий наступ у районі міста Суджа призвів до входження на ворожу територію бойових підрозділів, серед яких були й бійці 103-ї окремої бригади Територіальної оборони зі Львівщини.
Вже 10 серпня 2024 року львівські тероборонівці отримали завдання щодо зачистки Кореневського району Курської області. Одним із ключових населених пунктів, що мав стратегічне значення, стало село Снагость. Контроль над цим населеним пунктом дозволяв українським силам ефективно блокувати логістичні шляхи противника та створювати плацдарм для подальшого наступу. Однак, вже у вересні 2024 року ситуація кардинально змінилася. Російські війська розпочали масштабний контрнаступ, і Снагость опинилася в епіцентрі запеклих і хаотичних бойових дій. Саме під час цього ворожого прориву почали зникати зв’язки з підрозділами 103-ї бригади. Ця історія про долю чотирьох земляків, які опинилися в оточенні, і чиї сліди загубилися два роки тому, залишаючись досі невідомими.
Від цивільного життя до окопів Курщини: історія Ростислава Карповича
Серед тих, хто досі чекає на повернення своїх близьких, — родини Ростислава Карповича (уродженця Рихтич, що мешкав у Почаєвичах), Сергія Хом’яка з Дрогобича, Івана Танчука зі Снятинки та Степана Глов’яка з Летні. Вони звертаються до будь-яких свідків тих трагічних подій, а також до родичів бійців 134-го батальйону охорони ОК «Північ», які могли виходити разом з ними, з проханням відгукнутися.
Ростислав Карпович, перш ніж опинитися на передовій, понад двадцять років свого життя присвятив Державному земельному кадастру. З 2021 року він обіймав посаду керівника Дрогобицького відділу Головного управління Держгеокадастру у Львівській області. Однак, з перших днів повномасштабного вторгнення Росії, Ростислав відклав цивільні справи і долучився до лав Сил територіальної оборони.
«Мій чоловік ніколи не служив в армії, але коли почалася велика війна, пішов захищати мене і нашу доньку, яку просто обожнював», — розповідає його дружина Наталя Карпович.
З березня по липень 2024 року підрозділ Ростислава виконував завдання на Сумщині. Бійцям повідомили, що це планова ротація. Наталя висловлювала надію, що невдовзі чоловіка переведуть ближче до дому, на Львівщину, адже з 2022 року він безперервно перебував у зонах активних бойових дій. Але замість очікуваної ротації назрівала Курська операція, про яку рідні навіть не здогадувалися.
Ростислав Карпович обіцяв родині приїхати у відпустку 4 вересня, якраз на день народження донечки. Однак, після 10 серпня, коли підрозділ перетнув кордон, зв’язок зник. Рідні отримували лише поодинокі короткі звістки через побратимів чи ротного, що все гаразд. Ця невизначеність тривала рівно місяць, до 10 вересня 2024 року, коли росіяни пішли у потужний прорив.
Три доби через ліси та болота: відтворення подій
Минуло два роки від тих трагічних подій, але Наталя Карпович, разом з дружинами інших бійців, самотужки, по крихтах, збирає інформацію про запеклий бій 10–12 вересня 2024 року. Їм вдалося детально відтворити хроніку тих днів.
Обідньої пори 10 вересня розпочався піший вихід українських сил із населеного пункту Краснооктябрське. Евакуація відбувалася через трикілометрову лісосмугу в напрямку села Снагость. Під час руху група натрапила на ворожий БТР, який відкрив вогонь. Щоб зберегти особовий склад, підрозділи здійснили обхідний маневр на південь, форсували річку Снагость убрід і перейшли на лівий берег.
«Тоді виходив весь батальйон, приблизно 140 людей. Вони потрапили в оточення і зазнали великих втрат. Вирішили прориватися малими групами, пересувалися переважно вночі, через болота й ліси», — ділиться спогадами Наталя Карпович.
Ростислав Карпович, Мар’ян Коцюбан, Іван Танчук, Вадим Побережний та Степан Глов’як виходили однією групою. Разом із ними проривався і Сергій Хом’як, дрогобичанин, який до війни працював у компанії «Георозвідка». Загалом у групі було 29 чоловіків, здебільшого старшого віку. Протягом трьох діб, без води, їжі та зв’язку, вони прокрадалися лісами. Бійці викидали каски та павербанки, щоб полегшити вагу і йти швидше. Коли стемніло, помітили в лісі будиночок. Сподівалися, що там свої і вдасться переночувати, але натрапили на пастку.
Надвечір 12 вересня група потрапила у ворожу засідку. Зав’язався ближній стрілецький бій. За свідченнями тих, хто вижив, Ростислав Карпович дістав поранення в руку, а Мар’ян Коцюбан — у плече. На той момент вже стало так темно, що військові не бачили один одного. Ті, хто йшов позаду, встигли заскочити у прилеглий рів і переховатись там до світанку. Вони чули, як до будинку під’їхала російська техніка. Що сталося далі з тими, хто прийняв перший удар — родини не знають досі, адже з того бою не повернулися лише їхні чоловіки.
«Поблизу шпиталів та за списками побратими згадували, що разом із нашою групою виходили двоє військовослужбовців із 134-го батальйону охорони і забезпечення оперативного командування “Північ”. Ми дуже сподіваємося знайти їхніх рідних. Можливо, вони мають хоч якусь додаткову інформацію про той вечір, але поки пошуки тривають», — каже Наталя Карпович.
Родини зниклих безвісти захисників із Дрогобиччини просять усіх, хто володіє будь-якою інформацією про бій у районі села Снагость 12 вересня 2024 року, відгукнутися та допомогти знайти правду.