Джерело: zaxid.net
За новим церковним календарем Різдво Івана Предтечі відзначають 24 червня. Це свято поєднало язичницькі та християнські звичаї, кожен регіон мав свої особливості святкувань, але єдине, що їх поєднувало – це вогнище, через яке стрибала молодь. Музей народної архітектури та побуту у Львові розповів про традицію собітки та інші, які були поширені на теренах Лемківщини, Бойківщини, Надсяння.
Народні звичаї і святкування на Івана Купала пов’язані з днем літнього сонцестояння. Після поширення християнства традиції об’єднались з відзначенням свята Різдва Івана Предтечі.
«Зараз це свято у своєму світському варіанті найбільш відоме в Україні під назвами Івана Купала, Купайла. Проте на західноукраїнських теренах, зокрема в Галичині, цей день має свої локальні визначення і звичаєву специфіку. Наприклад, на теренах Опілля і Підгір’я при описі свята люди зазвичай просто кажуть “на Івана”, деколи “Івана Лопушного”, “на Яна”, бойки, лемки, надсянці вживають також слова “собітка”, “собаня”», – розповідає наукова співробітниця етнографічного відділу музею Анна Черноус.
Собітка (субітка, собаня, сабаня) – це спеціальне вогнище, яке традиційно запалюють «на Івана». Цим словом також називають процес святкування – пригощання, паління вогню, забави. Такі «соботки» запалювали на площах міст, біля лісу, в горах. А будинки в цей час прикрашались травами і квітами.
Етнографи ХІХ ст. так описували собітку: «свято відоме у чехів, сербів, моравів, карпато-росів, болгар та поляків. Там Іванівська ніч називається Соботки. Іванівські вогні горять на Карпатських горах, Судетах і Крконошах. Народ підперезується сплетеними квітами, на голову вдягають вінки з трав, водять хороводи, співають пісні, старші люди добувають з дерев живий вогонь. Після перестрибування через вогнища купаються в росі».
Сучасні дослідники зібрали свідчення, що на західних теренах України на Івана збирали й освячували зілля, палили вогні (Самбір). Подекуди хлопці робили по селах збитки, як взимку на Андрія – напркилад у селах Раделичі та Гонятичі Стрийського району. У цей день було заборонено купатися через «особливу активність нечистої сили, до води ж мали право вступати хіба каліки» (с. Дубляни Самбірського району).
На Галичині не було традиції пускати вінки на воду, виготовлення «марени», як і не зафіксовано купальських пісень. Натомість були такі традиції:
- собіткові наспіви або ж ладкання до собані,
- локальні обряди плетіння і розривання вінків біля вогню (с. Боберка Самбірського району),
- прикрашання брам та осель спеціальним зіллям (села Тумир і Дубівці Галицького району Івано-Франківської області),
- нічні чатування біля заготовленого для вогнищ гілля і паління великих вогнів з максимальним задимленням. Раніше для цього використовували сіно, солому, гілля хвойний дерев, але у новітні часи для такого ефекту почали палити автомобільні скати.
Зібраним в цей день квітам і травам приписували цілющі, навіть магічні властивості. Навіть досвітня «іванівська» роса вважалася помічною при недугах – нею вмивалися і капали очі «від хворіб». У східних районах Бойківщини зібрані на Івана трави називають «іванками», їх наділяють цілющими властивостями і зберігають висушеними впродовж року, додаючи до різних трав’яних зборів.
Предки вірили, що зібрана в цей час «розрив-трава» допомагала відкрити усі замки, а «плакун-трава» доведе до сліз нечисту силу. А хто в ніч на Івана знайде папороть, отримає владу над силами природи.
«У деяких селах Бойківщини дотепер живе звичай палити вогонь на Івана і збиратися при ньому на забаву великим гуртом. Звісно, контекст і наповнення свята змінилися з плином часу: практично забуті собіткові пісні, 5-метрова собітка змаліла до невеликого символічного вогнища. Не кожній громаді вдалося зберегти бодай пам’ять про власні локальні звичаї, часто вони витіснені “загальноукраїнським” клубно-купальським сценарієм, який поширювали “згори” ще за совєтських часів задля спрощення і, зрештою, знищення різноманіття нашої культурної спадщини. А все ж, інформація, зібрана науковцями буквально по крихтах, дає можливість частково відживити втрачені традиції або принаймі скласти уявлення про це свято на західноукраїнських теренах», – наголошує Анна Черноус.
У фольклорному архіві при ЛНУ імені Івана Франка можна послухати собіткову пісню. Зокрема, запис зробили під час експедиції у села Боберка Самбірського району.
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter