Саліна: З тінями минулого на берегах соляних озер
Колишня Добромильська солеварня, відома як Саліна, постає перед очима не лише як пам’ятка індустріальної історії, але й як місце, овіяне трагічними подіями. Її ворота, що нагадують вхід до концентраційного табору, несуть відбиток жорстокості, що закарбувався 85 років тому. Тоді, влітку 1941 року, в надрах соляної шахти були поховані понад три тисячі життів — переважно українців та поляків, жертв сталінського режиму.
Сліди промислового минулого та криваві відлуння
Видобуток солі в Саліні сягає корінням XV століття. Особливого розквіту підприємство досягло під австрійською владою у XIX столітті. Тоді тут діяли чотири шахти, щоденно давали життя сотням людей та забезпечували сіллю всю Галичину. Залишки мурів, старовинні будівлі та мережа ставків досі свідчать про жваве промислове життя, що вирувало тут колись. Однак, найбільшу славу (чи то пак, скорботу) цій місцевості принесла зовсім інша історія.
Влітку 1941 року, рятуючись від наступаючих німецьких військ, радянська влада пішла на жахливий крок. В’язні з прилеглих тюрем — Дрогобича, Самбора, Мостиськ, Перемишля та Добромиля — майже три тисячі людей, переважно політичних, стали жертвами масових розстрілів. Спочатку їх планували етапувати, але швидкість німецького наступу змусила радянські органи вдатися до ліквідації “небажаних елементів” та спроби приховати злочин.
Серед ув’язнених були представники української інтелігенції: священики, вчителі, діячі, які плекали національну культуру, мову та прагнули до незалежності України. Їх, разом з іншими в’язнями, привезли до Саліни. За свідченнями очевидців, у спекотний червень десятки кілометрів вони йшли пішки, під невпинним наглядом озброєної охорони та собак. Місцевим жителям, які намагалися полегшити їхню долю, пропонуючи воду, загрожувала смертельна небезпека.
На території солеварні людей розстрілювали, а їхні тіла безжально скидали у глибини соляної шахти. Гудіння двигунів вантажівок, що мали заглушити постріли та страждання, тривало майже тиждень. Надії вбивць на те, що сіль швидко знищить докази, виявилися марними.
Повернення пам’яті та боротьба з забуттям
Вже під час нацистської окупації вдалося підняти з шахти близько тисячі тіл. Частину загиблих вдалося ідентифікувати та перепоховати, але значна кількість залишилася невизнаною, знайшовши спочинок у братській могилі. Загальна кількість жертв Саліни, за оцінками дослідників, сягає 3500 осіб. Ця трагедія не зупинилася і на цьому: нацисти змусили євреїв Добромиля проводити ексгумацію, після чого багатьох із них також було вбито.
Повернення радянської влади супроводжувалося черговою спробою стерти пам’ять про злочин. На території колишньої солеварні облаштували санаторій для хворих на туберкульоз, а каплицю, де також відбувалися вбивства, перетворили на їдальню. Цей акт приховування злочину відлунюється в паралелях з сучасними подіями, коли місця масової загибелі намагаються “забетонувати” та перетворити на розважальні об’єкти.
Братську могилу у Саліні неодноразово намагалися зрівняти із землею. Місцеві жителі, ризикуючи, вночі відновлювали насип, але він знову зазнавав руйнувань. Території вдалося надати охоронний статус, проте публічне обговорення масових вбивств було під забороною. Лише наприкінці 1980-х років почала відроджуватися пам’ять про загиблих. Активісти розчищали територію, записували свідчення очевидців, збирали документи. Визначну роль у збереженні історії зіграла добромильська поетеса Марія Прокопець, яка зібрала спогади свідків і видала книгу “Дзвін Саліни”.
Сьогодні Саліна — це меморіальний простір. Символом пам’яті став пам’ятник, що зображує людину, яку поглинула сіль, але яка змогла вирватися з-під землі та піднятися над своїми мучителями. Терновий вінок зверху символізує страждання. Щорічно, в останню неділю червня, з Добромиля вирушає поминальна хода, учасники якої згадують останній шлях в’язнів. Маршрут процесії розпочинається від колишньої в’язниці і завершується біля братської могили та меморіалу.
Незважаючи на трагічне минуле, сучасна Саліна є спокійним, зеленим і тихим місцем. Запашна черешня, безліч бджіл, зарослих ставків та залишки старої солеварні створюють відчуття умиротворення. Лише меморіал біля шахти нагадує про один із найстрашніших злочинів радянського режиму на заході України, зберігаючи пам’ять про невинні жертви.